Завтра ми обов'язково прокинемося ще на один день ближче до Перемоги

Олександр Онацький розповідає про своє життя, про те, скільки важких випробувань випало на його долю, скільки жахливих подій довелось пережити, і у мене мимоволі виникає питання:

 — А Ви — щасливчик! Певно в сорочці народилися?

— Ні, — посміхається він, у бронежилеті. І при цьому його очі випромінюють стільки тепла, світла, що здається їх вистачить, щоб зігріти все навколо.

Життя дійсно не шкодувало йому важких сюрпризів, болю і страждань. Часто проводило ледь помітну межу між життям і смертю, залишало лише тонесеньку ниточку надії, обпікало нестерпним болем серце і чорна пелена невідомості затуманювала очі. Але він заборонив собі раз і назавжди думати про незворотнє. Заборонив собі сіяти в душу морок і відчай. Він наказав собі жити...

БУВ ЧАС, КОЛИ СВІТИЛИ МИРНІ ЗОРІ НАДІЇ

Дитинство Олександра промайнуло безтурботним грайливим промінчиком у рідній Новоселівці. Тут він зробив свої перші кроки і тут відчув справжні радощі дитинства, коли поруч була усміхнена матуся і сильні таткові руки, які ніколи не давали впасти. Тут були галасливі ігри з друзями і незабутнє купання у літні спекотні дні у прохолодних водах річки.

Навчання у школі залишило у його серці особливі щемливі спогади. Втім, і стіни освітнього закладу добре запам'ятали хлопця. Колишня вчителька Олександра Любов Анатоліївна Андрієнко зізнається сьогодні, що він був хорошим учнем, добрим, уважним, чуйним. А ще дуже відповідальним, з особливим почуттям гумору.

— Побачила нещодавно його і ледь впізнала у цьому змужнілому чоловікові колись такого веселого, щирого учня. Я знаю, що на його долю випало чимало випробувань. Знаю і те, що він всі їх долав гідно, як і належить захиснику. Пишаюся ним і хочу, щоб після війни ми знову зустрілися у стінах рідної школи. Нам буде про що поговорити.

Після закінчення школи Олександр вирішив здобути професію залізничника. Деякий час потім працював слюсарем, помічником машиніста і машиністом. Робота подобалася, але душа і серце вимагали чогось більшого, суттєвішого. Останнім часом він почав уважніше прислухатися до подій, які тривали на сході країни. На календарі 2015 рік, а в голові все частіше і частіше з'являлися думки, а чому б і йому не взяти участь у АТО.

— Найважче тоді було мені не рішення прийняти, а сказати про це батькам. Вирішив, нічого їм поки що не говорити. Сам пішов у військкомат, там дали направлення на проходження медичної комісії. Ось тоді і виникла перша «перешкода». У поліклініці працювала рідна сестра татка, тітка Людмила. Почав думати, як же пройти медичну комісію, щоб не зустрітися з нею. Як справжній детектив, з'ясовував, коли вона була на роботі, а коли вже пішла додому. І у мене все вийшло. У військкоматі призначили день, коли я повинен прийти з речами. Тоді вже розмови з батьками не можна було уникнути. Були умовляння, сльози, прохання. Та 30 січня 2015 року розпочався новий етап мого життя.

У НЕБІ СОНЦЕ ОБПЕРІЗУВАЛИ СУМНІ ВІЗЕРУНКИ ВІЙНИ

Олександр розповів, що служити йому довелося у Луганській області. І це було вже інше життя, інші його пріоритети.

— Здавалося, я потрапив у інший вимір часу. Позаду залишилося мирне життя, із розміреним перебігом подій, а тут... Я навіть на небі тоді бачив, як сонце обперізували сумні візерунки війни.

Він швидко подружився з побратимами. Це були хлопці із різних міст України — із Горлівки, Нікополя, із Західної України.

27 бригада, ураганна реактивна артилерія і перший бій, який запам'ятався йому на все життя, і перші втрати.

Ті півтора роки служби в АТО багато що змінили в його житті. А особливо пріоритети і цінності. А ще вони дали йому розуміння того, що таке справжня чоловіча дружба, що таке взаємовиручка, рука допомоги побратима у важкий момент.

Коли повернувся у свою рідну Новоселівку, він на багато речей дивився вже зовсім іншими очима. Вирішив повернутися до мирної праці і спробувати себе у будівельній справі.

ДЕНЬ, ЩО ЗМІНИВ УСЕ ЖИТТЯ

23 лютого 2022 року за сімейною вечерею зібралася вся родина Онацьких. Мама Валентина Михайлівна сама за професією кухар, тож, як завжди, приготувала свої неперевершені страви. Жартували, сміялися, говорили про майбутнє. І чи знали вони тоді, що вже завтра все так різко зміниться. Олександр прокинувся від того, що почув, як голосно розмовляють батьки. А потім він почув, як заплакала мама. А далі був його телефонний дзвінок у військкомат і коротка розмова: — Почалося... Що мені брати із собою? — Не забудь військовий квиток...

Швидко одягнув військову форму, вона у нього була ще з часів АТО, і впевнено зробив крок у нове життя.

— 24 лютого 2022 року мене просто «підірвало»: зрозумів, що я мушу навіть не йти, а бігти у військкомат, брати в руки зброю і ставати пліч-о-пліч зі своїми побратимами, — пригадує той день Олександр.

Про хроніку тих подій можна було б зняти фільм. Все відбувалося швидко, іноді навіть не вдавалося все до кінця осмислити. Незгладимий слід залишили у пам'яті перший авіаналіт під Чугуєвом, наказ прикривати військову частину.

Олександра Онацького було призначено старшим відділення. А далі розпочалися важкі дні і ночі війни.

— Наш батальйон був надзвичайно дружнім. Ми один за одного горою стояли. Кожен був вмотивованим, у всіх була ціль, заради якої ми знаходилися в найгарячіших точках. Ми знали, за що і за кого воюємо, — знову спливають спогади і він немов заново переживає події того часу.

У НІЧНИХ ЗІРКАХ МИ РОЗДИВЛЯЛИСЯ ДРОНИ

А потім їх запитали, чи є добровольці, хто хоче стати на захист Харкова. Відгукнулися 32 найвідважніших. Серед них і Олександр. Тепер уже він став командиром роти.

...Тишу розірвала перша скинута бомба. Це була найдовша і найжахливіша ніч у житті. Так, було страшно, але це природньо, і військові просто навчилися правильно цим користуватися. Людина, якій не страшно — спіймає свій осколок швидше, ніж той, у кого загострюються інстинкти на фоні страху, через що він стає більш обачнішим.

А ще у людей є така здатність, швидко адаптуватися до нових умов. Додавало сил і те, що вони боронили свою країну і свято вірили, що обов’язково переможуть.

- Бої були важкими, але ми трималися, ми боролися, ми були настільки мотивовані, на такому адреналіні, що думки були тільки про те, що це наша земля. Наша по праву, по духу, тільки наша, і ми не дамо забрати її у нас.

ВІД ПОРАНЕННЯ — ДО ПОВЕРНЕННЯ

13 березня 2022 року Олександр запам'ятає на все життя. Він отримав складне поранення, залишився живим, тільки дякуючи бронежилету. Осколок застряг у шиї і напевно це врятувало життя. На той час через біль у хребті він не міг лежати. Була паралізована ліва рука, зовсім не відчував ногу. Евакуаційним поїздом терміново його відправляють у Львів. А потім була шестигодинна операція, на яку могли зважитися тільки відчайдушні спеціалісти.

На якусь мить терези завмерли у рівновазі між життям і смертю. І тільки дякуючи неймовірним старанням, досвіду лікарів, запеклій боротьбі за життя відважного захисника, терези тихесенько похитнулися у бік життя. Потяглися довгі дні реабілітації і нарешті він відчув полегшення. Лікарі були переконані, що після такого поранення йому не можна буде знову іти воювати. Але Олександр був невблаганний. Подумки він уже був там, разом із побратимами.

У цей час у його житті сталася одна приємна подія, яка сповнила серце світлим і ніжним почуттям. Він зустрівся з прекрасною жінкою Оленою, яка займалася волонтерством. І знадобилося зовсім мало часу, щоб вони обоє зрозуміли, що є половинками одного цілого. Просто довго шукали одне одного. І називається це ціле коханням. Воно спалахнуло у серцях відразу і назавжди, воно сповнило життя радістю і додало ще більшого стимулу жити і творити.

Далі Олександр Онацький продовжив свою службу у роті забезпечення. З'явились нові обов'язки, нові завдання. Та він і тут цілком віддавав себе службі. Розумів, що від продовольчого забезпечення також багато що залежить.

А життя готувало йому нові випробування, нові виклики, новий біль і страждання. Цього разу із строю його вивела важка контузія. Більше місяця лікувався у Полтаві, більше місяця мужньо терпів сильний біль. А ще не давало йому спокою те, чи зможе він далі воювати. Цього разу лікарі навіть думати про це заборонили і наполегливо радили зайнятися здоров'ям.

Повернувшись додому, Олександр кожною клітиночкою свого тіла відчував, що сидіти без діла просто не зможе. Подумав, що коли не має можливості взяти до рук зброю, буде займатися тим, що сьогодні потрібно побратимам. На той час дружина Олена продовжувала активно займатися волонтерською роботою. І він приєднався до неї.

Відтоді вони завжди поруч. І навіть, якщо очікується важка дорога на передову, туди, де неподалік чуються вибухи, Олена завжди лишається з чоловіком. Навпіл вони ділять всі турботи, прикрощі і разом радіють своїм успіхам.

Найчастіше їх шлях пролягає на передову. Часто виникають важкі і непередбачувані ситуації. Траплялось, по три-чотири дні не виходили на зв'язок. Через травму хребта Олександр не міг одягати бронежилет і цим наражав себе на небезпеку.

- Після поранення і контузій я ще більше зрозумів, що кожен повинен вносити свою частинку у досягнення перемоги. Хтось воює, хтось лікує, хтось щоденно донатить, хтось займається волонтерством, говорить він сьогодні. З часом наша волонтерська діяльність почала набирати більших обертів. Ми почали тісно співпрацювати із фондом «Харків з тобою». У Нововодолазькій громаді завжди допомогу у вирішенні будь-якого питання надає Нововодолазький селищний голова Олександр Єсін.

— Коли я приходжу до нього, перше, що він запитує, це що і скільки потрібно. Відразу видно, що ця людина дійсно розуміє, наскільки важлива сьогодні допомога нашим захисникам.

Директор ПП «Агрофірма «Світанок» Олександр Колісник та мій друг Сергій Волков забезпечують захисників салом, тушонкою, іншою домашньою продукцією. Дивуюся невтомності і простих жителів, які охоче діляться овочами, продуктами харчування, передають мед. Вони навіть не називають своїх прізвищ, бо роблять це все від щирого серця. У  тісній співпраці із відповідальною, щирою, чуйною і доброю волонтеркою Інною Івановою. Слів захоплення заслуговує і волонтер Борис Редін та його невтомна команда, які уже передали на фронт тисячі кілометрів маскувальних сіток.

— Я уже не раз говорив і ще скажу, що ми українці особливий народ. Ми довго терпимо, але якщо вибухаємо, то змітаємо все, як стихія. Ми змогли протриматися весь цей час, і будемо стояти далі.Три роки триває війна і за цей час ми бачили багато різного. Бачили святі вчинки і бачили ганебні, але одне залишається незмінне — це люди, завдяки яким ми продовжуємо стояти та боронити нашу незалежність. Такими є військовослужбовці і волонтери.

Зараз треба спиратися на тих військових і цивільних, хто має силу, честь і мудрість, хто всі свої зусилля докладає для нашої перемоги. Хтось із них уже витратив на допомогу армії тисячі гривень, хтось щомісяця вкладає хай і невелику суму. Хтось, попри втому й небезпеку, намотує сотні кілометрів на авто, доправляючи на фронт гуманітарку, хтось, попри вік і хвороби, щодня поспішає, щоб долучитися до плетіння маскувальних сіток.

— Особисто для мене волонтерство це свого роду терапія. Я радий, що я зайнятий в цій сфері, що я допомагаю. Переконаний, що зараз всі мають гуртуватися, бо нам є що захищати.

ВАЖЛИВО ВСТИГНУТИ

Завантажена машина вкотре готова розпочати свій нелегкий маршрут у Куп’янському напрямку. У ній все, що так потрібно сьогодні нашим захисникам. Олександр і, як завжди його дружина Олена, уже за мить вирушають у дорогу.

Скільки вже було у них таких поїздок, скільки нелегких кілометрів здолали.

— Головне, — говорять вони, — встигнути, головне, щоб нас дочекалися...

Дивишся на це подружжя і у серці розливається приємний щем.

Для них уже стало звичним їздити туди, де з кожним кілометром все голоснішими і голоснішими стають вибухи, де сильнішою стає небезпека. Але вони продовжують долати кілометри свого непростого шляху. А вдома на них чекає донечка Надійка, яка, не дивлячись на свій вік, уже добре знає, що тато і мама волонтери, і що вони допомагають нашим захисникам. Вона і сама, доки чекає їх повернення, творить своїми рученятами на аркуші паперу свій черговий патріотичний малюнок. Для наших військових, для тих, хто виборює сьогодні нашу Перемогу.